Гучний гомін аеропорту залишився позаду. Таксист повіз мене вулицями міста: чисті та охайні, відтінені високими платанами та заповнені безліччю магазинів і кафе, вони виглядали затишними й мирними. Часто зустрічалися красиві церкви іншої, східної архітектури, що нагадують ті, що я бачив у Ново-Афонському монастирі. Особи перехожих дивували своїм слов'янським виглядом, не схожим на їх опис у книгах з грецької міфології. У всьому проступала інша християнська культура, дуже своєрідна та глибока.
В одному з районів міста таксист висадив мене з "Мерседеса" на вузенькій вуличці, помахав рукою: "Сто кало!" На дзвінок у двері мені відчинив сивенький, трохи зігнутий від старості, худенький чернець, підперезаний якоюсь мотузкою. «Мабуть, цей дідок — сторож при подвір'ї…» — подумав я, оглядаючись. Метох був двокімнатною квартирою на першому поверсі. У кімнаті стояло кілька двоярусних ліжок.
— Знімай рюкзак. Що, паломничати приїхав? — спитав мене старенький, звернувши до мене світле привітне обличчя з м'якою білою бородою.
Господь і Спаситель наш Ісус Христос дав нам досконале вчення про наше спасіння. І те, чого Він нас навчив, Він Сам спочатку втілив у життя. Він — «той, хто виконав і навчив» [1]. Він привів нам приклад істинної любові Милосердного Самарянина. Але Милосердним Самарянином був Сам Господь, який визволив понівечену людську природу від розбійників (демонів, пристрастей, людської злоби) і воскресив і оживив її Своєю хресною смертю і Воскресінням.
Тепер ми всі знаємо, що досконала християнська любов є всеосяжною. Вона є любов'ю до всіх, навіть до наших ворогів. Ми всі це знаємо, але нам важко це пережити. Навіть серед нас самих, у нашому близькому оточенні, у наших сім'ях та на роботі є люди, які нам не подобаються. Іноді навіть не зробивши нам нічого поганого, або вони зробивши нам щось незначне, або ми думаємо, що вони нам щось зробили, погане, вони потерпають від нашої холодності, а іноді й агресивності. Але де ж в цих випадках християнська любов? Ми повинні здійснити в собі велику боротьбу, щоб звільнитися від цих ситуацій, які віддаляють нас від Христової любові та не сприяють нам бути справжніми учнями Христа.
Апостол Павел навчає нас, що цієї досконалої Христової любові неможливо досягти лише власними зусиллями, бо всі ми, більшою чи меншою мірою, хворі, духовно хворі, і наша воля ще слабка, а розум затьмарений. Ми потребуємо просвітлення Святого Духа. Тому серед моральних чеснот, які є дарами Святого Духа, апостол Павел у своєму посланні до Галатів, як ви пам'ятаєте, називає і любов. «А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» [2].
Отже, будемо прагнути, будемо боротися, щоб здобути любов, але потрібно також просити благодаті Святого Духа. Щоб Дух Святий просвітив нас, очистив нас від пристрастей і дав нам дар любові. І тоді, коли Святий Дух, відповідаючи на наше власне прагнення, на нашу власну молитву, на наше власне бажання і на нашу власну боротьбу, дасть нам благодать справжньої любові, тоді ми теж будемо справжніми і милосердними учнями вчителя любові, Господа Ісуса Христа.
Я пам'ятаю одну історію (розповім її вам і на цьому закінчу) про маленького православного грецького хлопчика, який жив в Олександрії (Єгипті). Коли він грався з іншими дітьми, маленькими мусульманами, і вони його били, він нікого не бив, не давав здачі. Тож одного разу інші діти, мусульмани, його друзі, запитали його: «Послухай, коли нас б'ють, б'ємо і ми. Ти ж, як ми бачимо, коли тебе б'ють, не б'єш у відповідь, не даєш здачі». І це блаженне і просвітлене дитя сказало: «Я учень Христа. Христос сказав нам не мститися. І тому я не відповідаю». Один хлопчик, мусульманин, почувши це, був дуже зворушений і, коли виріс, пізнав Христа, охрестився та став християнином.
Ось такими мають бути учні Христові. Ми повинні наслідувати Христа в усьому, зокрема і в любові. І ми повинні завжди плекати цей дух справжньої любові до всіх людей, а особливо до тих, до кого в нас живе холодність і негативні почуття. Нам не потрібно бігти шукати ворогів, щоб їх полюбити, бо часто ми не можемо полюбити людей, з якими живемо разом у нашому домі, наших родичів, інколи навіть і в нашому братстві.
Тому, отці й брати християни, які тут присутні, давайте всі разом почнемо щиру боротьбу за те, щоб кожну людину, ким би вона не була, ми могли прийняти як брата і любити її так, як ми повинні любити самого Христа. Тому що Господь сказав нам, що в особі кожної людини ми повинні бачити Христа [3]. І все, що ми робимо кожній людині, ми робимо для Христа.
Тож нехай нас зміцнить благодать Святого Духа, щоб ми могли продовжувати цю справу, яка є Альфою й Омегою християнського життя. І як я вже сказав, без любові ми не можемо бути справжніми учнями Христа.
* Бесіда ігумена за трапезою в монастирі Святого Григорія (Свята Гора Афон) в неділю Милосердного Самарянина.
Джерело: www.paradosi.eu
____________________
1 Мф. 5, 19
2 Гал. 22-23
3 Мф. 25, 40
Люди більше думають, ніж дихають. За один вдих у нас можуть з'явитись тисячі думок, але ми не думаємо про це. Ми не думаємо, що наші думки формують наш характер і нашу особистість. Наші думки створюють нашу ідентичність та представляють те, хто ми такі, настільки, що один американський філософ сказав: “Ви – те, що ви думаєте”.
Все наше життя цілком є результатом наших думок. З їхньою допомогою, наприклад, ми можемо змінити наше майбутнє. Наше майбутнє – це не даність, воно ніде не записано. Немає ніякої долі, ми самі вирішуватимемо, яким буде наше майбутнє.
Через наші думки ми можемо навіть змусити Бога змінити майбутнє, яке Він задумав для нас. Як би неймовірно та парадоксально це звучало, таким є вчення Святого Письма. Ми бачимо це, наприклад, в історії про Йону та Ніневію.
Велике місто загрузло у гріху і Бог вирішив знищити цей народ: ”Ніневію буде зруйновано”. Він ухвалив рішення і це мало стати майбутнім Ніневії. Але пророк Йона почав проповідувати покаяння, ніневітяни покаялися і Бог змінив Свою думку. “І Бог покаявся” – говориться буквально у Святому Письмі. І всі люди врятувалися. Ось що може зробити зміна у наших думках, як це змінює наше майбутнє.
Але давайте зробимо різницю: думка – це одне, а помисел – зовсім інше. Часто їх ототожнюють. Говорять: мені прийшла одна думка; я маю помисел. Це начебто одне й теж, але помисел – це нагальна думка, не мимохідна. Це думка, яка приходить, іде, повертається, турбує нас. Це ми називаємо помислом. Сила цих помислів дуже впливає не лише на наше нинішне та майбутнє життя, а й на наше тіло.
Редакція порталу «Православне Життя» попросила владику Антонія який відвідав у рамках паломницької поїздки Святу Гору Афон, розповісти, що йому відомо про рятівні духовні сходи афонських старців.
Афон - це завжди умиротворення та радість, перебування на Святій Горі як ковток свіжого повітря. Тут все тішить око та серце. Всі дрібниці і деталі здаються значними і важливими, будь-який рух насельників начебто про щось багатозначно говорить, кожне сказане слово звучить інакше, вагоміше в цьому просторі, відгукуючись луною ще довго всередині.
На Афоні немає дрібниць, тут концентрація життя, світла, позитиву та радості.
Невимовно радий кожної можливості зіткнутися з життям афонських ченців, чогось навчитися, щось дізнатися про нове. Будь-яка подорож завжди є поштовхом для нового витка в житті.
Щоразу повертаєшся оновленим і наповненим чимось винятково важливим та світлим, тим, що довго шукав. І потім з радістю згадуєш незабутні фарби, звуки та лики Афона: сонячні та привітні, променисті та безжурні обличчя насельників, залитий потоками сонця храм, фрески на стінах, зроблені ніби вчора, що відбивають сонячне світло золотом та пурпуром біблійних шат. Все це ще довго супроводжує тебе після повернення, підбадьорюючи і втішаючи.
Зібрана протягом поїздок крупинами мудрість афонських ченців дозволяє зробити певні висновки і поділитися деякими з них.
Афонські старці про покаяння
На Афоні головними чеснотами вважаються покаяння та послух. Особливу увагу приділяють правильному покаянню. Від цього залежить подальший шлях спасіння. На жаль, у деяких є помилкове уявлення про покаяння.
Покаяння – це зовсім не заклик людини опустити голову і плисти за течією цього життя. Покаяння не є ознакою духовної слабкості.
Духовно слабка людина ніколи не зможе визнати своїх помилок, тільки сильна духом здатна до покаяння, тому що саме благодать Божа зміцнює її в цей момент.
Покаяння – доля мужніх.
Справжнє покаяння – це не чергове перерахування своїх гріхів на сповіді, це усвідомлення того, наскільки вони є небезпечними для нашої душі.
Щоб прийти до істинного покаяння, треба подолати злощасні кола своїх пристрастей, якими ми всі обвиті, як у коконі, і хоч частково вибратися з них назовні, щоб побачити Божий світ і себе в істинному світлі, а це під силу лише сильним духом сміливцям, не боячись кинути собі виклик, що ризикнули розірвати гріховні пута, повстати проти своєї зіпсованої природи.
За кожним кільцем, що нас обвиває, відкривається нове, але воно вже не так затінює світло Божественної любові: з кожним колом ми все ближче до Бога, ми вільніші, ми мужніші, ми щасливіші нарешті.
Один із шанованих афонських духовників старець Діонісій (Ігнат) говорив, що благодать Святого Духа допомагає, якщо ми мужні; а якщо ми відразу ж зникаємо при спокусі, тоді що робити? А спокус у нас так багато, тому що спокусник – дух, він великий спритник і дурить нас з великою легкістю.
Покаяння – це можливість розглянути серед бруду та сміття велич душі.
Афонські старці про час
На Святій Горі по-іншому відчувається час. Тут тисячоліття торкаються серця, очей. Тут справжнє пульсує у кожному моменті, розмірено та чітко, ти ясно чуєш його дзвінке звучання, немає потреби заглядати у майбутнє.
Але сучасна людина поспішає жити в майбутньому, тікаючи від сьогодення, вона прагне майбутнього і безперестанку говорить про нього. Він живе майбутнім. І збирається рятуватися теж у майбутньому. Сьогодення та минуле існують лише як доказ існування майбутнього. І в цьому очікуванні відбувається все життя.
«Завтра, завтра, завтра… – чути звідусіль. – Змінюсь завтра, почну завтра, покохаю завтра, відкладу на завтра».
На Афон є тільки один вимір - зараз. І це рятівний вимір. Воно точно і правдиво.
Нині триває нескінченно. Зараз складається з молитви та праці, добра та світла, воно заповнює весь простір.
Задоволення справжнім веде до смиренної мудрості, тобто повного підкорення себе волі Божій. Завдяки смиренномудрості сходить на людину благодать Святого Духа.
Преподобний Паїсій Святогорець вчить, якщо не буде благодаті Святого Духа, то людина ні на що не придатна. Дух Святий є Світло, божественне Світло. У цьому вся основа.
Благодать – це та сила, яка робить людину вільною від пристрастей і пожадливостей цього віку, писав преподобний Симеон Новий Богослов.
Гріх вбивати час, гріх відкладати порятунок завтра. Час – єдина непоповнювана субстанція у нашому житті. Кожна хвилина дорогоцінна і неповторна, вона відображена навіки в Книзі Життя, вплетена в візерунок сьогодення, без неї, як без пазла, не буде загальної картини.
Афонські старці про послух
Послух - це не стати фарисеєм. Послух припускає, що головною та безумовною цінністю для людини є Бог.
"Син Мій! Віддай серце твоє Мені» (Припов. 23:26) – звернення Господа до кожного з нас. Якщо ж серце приліпилося до чогось іншого, Бог не може врятувати таку людину.
Законник не відповість на заклик Господа.
Законник не може прагнути до життя вічного. Безглуздо сподіватися лише на закон, бо законом неможливо досягти праведності (Рим. 7:22–23).
Дотримання заповідей – це не слухняність зі страху чи для галочки, це розуміння заповідей як невимовних дарів Божих, які можуть втішити нас на цій землі та дарувати нам блаженство у житті вічному.
Завдяки заповідям ми зберігаємо людську подобу, інакше все можемо перетворитися на диких звірів і напасти один на одного.
Завдання слухняності – виховати у собі любов. До Бога та ближнього. І від цієї любові виникає повна довіра до Творця, бажання слухатися Його і виконувати заповідане.
Без любові послух та порятунок неможливі.
Спасіння – це результат, найвища точка наших стосунків із Богом.
Справжнє релігійне життя передбачає лише особисті стосунки людини з Творцем. Якщо людина, забуваючи про себе, починає наставляти інших і «спасати» їх і Церква є ознакою духовної обману.
Тільки якщо людина дбає про спасіння власної душі, вона дбає про всіх. Коли людина спасається сама, довкола неї рятуються й інші.
Ми можемо допомогти своїм ближнім, якщо відкриємо світло Христове у своїх серцях і душах.
Саме так самі спадаються афонські ченці та допомагають спасатися іншим.
Записала Наталія Горошкова
Фото Серафима Росохи
Джерело: http://pravlife.org
Афон